Завершення війни через відмову від територій є неприйнятним. Це не той спадок, який ми маємо залишити прийдешнім поколінням. Інакше вони зіштовхнуться із ще більшими бідами, переконаний третій президент України Віктор Ющенко.
Джерело: Gazeta.UA
Про війну, диктатора РФ Володимира Путіна та цілі Росії в Україні, Віктор Андрійович розповів під час зустрічі з журналістами у своєму будинку в селі Нові Безрадичі.
Хто або що породило Путіна?
Хто породив цього міжнародного кримінального злочинця? Передусім – західна політика та західні політики, такі, як Ангела Меркель. Були часи, коли Німеччина торжествувала: вона платила за газ 175 доларів, а Україна – 480. У мене в 2009-му були розмови про це і з Саркозі, і з Берлусконі. Ми говорили про те, що ці країни потрапили в економічний полон до Росії і Європа втратила свою суб’єктність.
Європа дорого заплатила за дешеві енергоресурси та свою лояльність до російського диктатора. Вона заплатила війною, яка точиться у європейському домі. Путінізм як лихо, яке він несе – це породження західної політики. А ще путінізм – це фашизм плюс ядерна зброя. Тому для Путіна мир – це залишитися там, де він є, і хапнути трохи ще. А для нас мир – це повернення усіх суверенних територій України.
Чого іще хоче Росія?
Росія у всі часи свого існування сповідувала базову ідею колонізації України. Реалізує вона цю ідею через війну. І зараз триває 24-та війна – це з моменту, коли виникло слово “Росія”, тобто з 1721-го. Це на 800 років пізніше, ніж виникла Русь. А Русь і Росія – це держави, які ніколи не перетиналися, бо вони з різного космосу. Тож для Росії незалежна Україна – це смертний вирок. У 2005-му Путін дав відповідь на питання, де завершуються кордони Росії: там, де закінчується російська мова. Додайте до мови ще й російського попа, ось вам і будуть основні інструменти колонізації.
Нав’язуючи свою церкву і мову Росія цілеспрямовано послаблювала Україну. І прагнула бачити нас криміналізованою державою. Тому так і аплодували у Москві приходу до влади Віктора Януковича та зриву ним євроінтеграційного процесу у 2013 році. З державою, яка бажає нам тільки зла, Україні доведеться сусідити упродовж усього часу.
Я тішуся тим, як змінилася політика консолідованої Європи
Як тоді Росію перемогти?
Я тішуся тим, як змінилася політика консолідованої Європи. Що відбувалося у 2022-му? Президент Макрон по кілька годин говорив з Путіним. Про що він з ним говорив? Той наступає, а європейські лідери з ним говорять. Канцлер Шольц тоді ж запевняв, що Німеччина ніколи не даватиме Україні зброю. Лише надішле 5 тисяч касок і 2 тисячі санітарних сумок – про таку допомогу була перша промова Шольца. А як канцлер Німеччини завершував свою каденцію? Все, що було на складах Бундесверу, крім далекобійних ракет – передали Україні.
54 країни антипутінського альянсу виробляють понад 60% світового ВВП. Тоді як Росія виробляє – якщо винести за дужки ВПК – нуль корисного продукту. Якщо всі ці 54 країни говорять одним голосом і боряться з одним злом, то чи є вони вже зараз потенційними переможцями? Я вважаю, що так. Бо такого альянсу ще не було. У роки Другої світової антигітлерівська коаліція складалася з меншої кількості держав. Якщо економіка – це кров війни, то у нашому союзі набагато більше крові та фінансів, ніж у Путіна.
Чи є союзником нам зараз США?
Америка не повинна йти у самотнє плавання, відриваючись від Європи. Два з гаком останні століття Європа була союзником і стратегічним партнером Америки. На жаль, виявилося, що той світ, який вони будували – не такий вже й сильний. І не така сильна та п’ята стаття уставу НАТО – про допомогу в разі нападу. Нині жовті картки, як на футболі – світ підіймає з багатьох причин. І від цього, звісно, тривожно.
Але попри це, США – нам друг. Підтримка України в американській спільноті з 51% піднялася до 63%. В жодному іншому конфлікті американська нація не підтримує так однозначно ту чи іншу сторону, як у нашій війні. Звісно, важливо, щоб американська влада до цих голосів дослухалася, а Америка залишалася нашим партнером. Ми маємо гарну історію відносин, починаючи з Другої світової війни.
У нас немає потреби малювати портрети Трампа та улещувати його
Але як бути з Трампом – дуже непростою особистістю?
Правда – на нашому боці. А тому у нас немає потреби малювати портрети Трампа та улещувати його, щоб перетягти на свою сторону. Такого штибу прийоми залишимо Путіну – це він майстер маніпуляцій та спеціаліст з розставляння пасток.
На жаль, у його пастки потрапляє і Трамп ( тут Ющенко має на увазі перемовини, які відбулися на Алясці. — Gazeta.ua). Їхні контакти почалися з телефонних розмов, продовжилися 15 серпня особистою зустріччю і, напевно, триватимуть іще. Я не оптиміст щодо нинішнього порядку денного, який формують злочинець Путін і президент Америки. Але якщо ми нація, а не збрід, то зможемо протистояти будь-яким впливам.
Можливо, нам не варто було віддавати ядерну зброю?
Ми все зробили, що передбачалося угодою (Будапештським меморандумом, який мав нам гарантувати безпеку за відмову від ядерного озброєння. — Gazeta.ua). А що натомість отримали? Меморандум був про гарантії, який унеможливлював загрозу з боку країн, що його підписали – Америки, Росії, Британії, а також Франції та Китаю, які приєдналися пізніше. Але єдина країна, яка виконала меморандум, це – Україна.
Зрозуміло, що приймати тоді ядерну зброю у тому вигляді, в якому вона існувала, було дуже складно. Ми тоді не забезпечували елементарні потреби бюджету. У нас не було партнерів ні в Європі, ні у світі. До певної міри можна сказати, що за тодішніх геополітичних розкладів у нас не було іншого вибору, окрім як віддати ядерну зброю. Але постає інше питання: а для чого ці активи було передавати Росії? Чому не Америці? Або чому не знайти якийсь корпоративний механізм, який управляв би цими активами і не дозволяв їх передачу Росії? Якщо не стратегічну – дорогу і складну в обслуговуванні – то бодай тактичну ядерну зброю Україна мала б для себе зберегти.
Канцлерка Німеччини Меркель, і президент Франції Саркозі – просто злякалися Путіна
А чому Україна досі не в НАТО?
У 2008-му (на саміті НАТО у Бухаресті. – Gazeta.ua) у перерві я підійшов до пані Меркель і спитав, чому прийнята саме така резолюція? Вона говорить: “Якби ж у вас була більшою підтримка курсу НАТО”. Але ж якщо у нас в 2004 році вступ до НАТО підтримували 7%, то у 2008 році вже 35%! Я вважаю, що вирости з 7% до 35% – це велика динаміка для 45-мільйонного народу, значне національне прозріння. В Іспанії членство в НАТО підтримували тільки 17% населення, а її все-одно прийняли до Альянсу. А ми просили лише ПДЧ, тобто першу сходинку, яка могла тривати ще років із сорок.
Втім, насправді причина полягала не у рівні підтримки українцями вступу до НАТО. Західні лідери – і канцлерка Німеччини Меркель, і президент Франції Саркозі – просто злякалися Путіна. Він прибув на саміт пізніше і поплескав їх по плечу: мовляв, ви все правильно зробили, бо Україна “это искуственное государство”. Путін вже тоді погрожував атакувати Україну, якщо НАТО буде розширюватися на Схід. Що не завадило йому і без вступу в НАТО розпочати військову агресію проти України через 6 років після саміту – у 2014-му.
То як же нам досягти миру?
Якщо ми маємо спільне розуміння з Європою та Америкою, що таке мир, то нам легко говорити – наші дії відповідають цьому плану чи не відповідають. Але якщо ця категорія девальвується, то починають говорити про припинення вогню. А що далі? Ми бачили вже багато перемовин про припинення вогню під час Мінського процесу, і це ні до чого не привело, Путін вторгся в Україну.
В мене виникає паралель з Мюнхенською угодою. Щоб умиротворити злочинця Гітлера, зібралися два лідери – Чемберлен і Деладьє, запросили Муссоліні, приїхали в Мюнхен, а президента Чехословаччини посадили в іншій кімнаті. І в ім’я миру фіналізували переговори тим, що віддали Гітлеру частину територію суверенної Чехословаччини. “Я вам привіз мир”, – сказав Чемберлен англійцям, сходячи з трапу літака. Минуло дев’ять місяців, і почалася найбільша в історії людства війна. Тож слово мир має дуже широке значення. Коли країна підписує капітуляцію, настає мир. І коли країна перемагає, теж настає мир. Ми якого саме миру хочемо?
Розмінювати на “мир” від Путіна територію України – і неприпустимо, і безрезультатно
Чи варто заради миру йти на територіальні поступки?
У нинішньої війни немає дипломатичного вирішення. Дипломатія має працювати там, де мобілізується світ і формуються активи, завдяки яким ми можемо йти до нашої спільної перемоги.
Симетрично ми цю війну не виграємо. Треба думати про асиметрію. У Середньовіччі, щоб вразити одного лучника, потрібен був інший лучник. А нині один боєць може протистояти групі бійців, але за умови, що він озброєний найсучаснішими засобами ураження. Той “кооператив”, який був створений у Рамштайні, повинен дбати про забезпечення України не те, що найсучаснішими зразками зброї, а тими, що іще навіть не поставлені на виробничий потік”.
А розмінювати на “мир” від Путіна територію України – і неприпустимо, і безрезультатно. Це означатиме, що ми неправильно та нечесно вчинили щодо своїх дітей та онуків. Передали їм ті проблеми та задачі, які мало вирішувати наше покоління, причому передали у значно складнішому форматі. Це – не рішення, це лише погіршення ситуації.
Із чим ми підходимо до 34-ї річниці Незалежності?
За 34 роки найбільше наше досягнення полягає в тому, що ми з квазінації стали нацією. У нас нема аж таких гострих дискусій щодо мови, культури, щодо пам’яті та наших героїв, які велися колись… Як Степан Андрійович Бандера колись казав: “Прийде час, і на вітання “Слава нації!” мільйони будуть відповідати “Героям слава!”. Цей час настав.
Автор: Наталія ЛЕБІДЬ
Обговорення